?

Log in

ГОРІШНІЙ ПОСТ

Література часом породжує авторів, які далекі від написання творів, що входять до шкільних хрестоматій. Їхня проза не тяжіє до інтелектуальних романів. Не робить ексклюзивний і разом з тим неймовірно точний знімок доби сучасності. Ця творчість впевнено (навіть вперто!) йде за своєю, невидимою іншим, зіркою. Прямо як у вірші Ніколая Ґумільова:

Я конквистадор в панцире железном,
Я весело преследую звезду,
Я прохожу по пропастям и безднам
И отдыхаю в радостном саду.

Как смутно в небе диком и беззвездном!
Растет туман... но я молчу и жду
И верю, я любовь свою найду...
Я конквистадор в панцире железном.


І ця зірка винагороджує їх за любов і відданість – приводить до тих місцин, куди не судилось прийти жодному іншому. Й пройшовши увесь відведений йому шлях, автор сам стає такою зіркою. Відчайдушною. Пристрасною. Чарівною. Після цього на її світло вирушають вже інші конквістадори.
Таким автором для мене є Говард Філіпс Лавкрафт . Час від часу у мене народжуються тексти (зрідка - малюнки), в яких я торкаюся його літературної спадщини. Всі вони представлені в цьому ЖЖ.


Олесь Барліг (oles_barlig)



НЕКРО-ФЕНІКС, ТЛІНО-ФЕНІКС

Я так рідко пишу сюди. І комусь, можливо, здасться, що я закинув цей журнал. Але це не так. Просто коли я його завів, то одразу ж вихлюпнув сюди все те, що назбиралося за останні кілька років. І тут з’являються лише тексти і малюнки, котрі я створив напередодні до цього. Й ось новий вірш в якому людина із не такого вже й далекого минулого чіпляється за минуле книги старшої за цю людину (не зміг обрати одну ілюстрацію до вірша і вирішив опублікувати обидві).

Серафіні

НЕКРО-ФЕНІКС, ТЛІНО-ФЕНІКС

«Мені б так хотілося втопити
цей човен страждань
який мимоволі зростає»
Тетяна Скрипченко


Мені так не хочеться,
Щоб від вчорашнього дня і до скону
Кодекс Серафіні був зав’язаний на тобі
Наче стрічка-шнурок
В оберемку корсета;
Щоб гортаючи цей
Ніколи не промовлений бестіарій
Твоє обличчя
З несиметричними губами,
З кількома темними цятками на кінчику носа
Повставало зі строкатого попелу
Цієї нетутешньої ретроспективи…
Але кожного разу відкриваючи її сторінки,
Скам’янілі риби, плодоносні голови косуль
У керамічних горщиках із поживним ґрунтом,
Коханці що обертаються спільним для двох крокодилом,
Скелеті у черзі до лікаря… –
Всі вони ніби поточно,
Між ділом,
Заради суцільно дозвільності,
Нашіптують мені про тебе,
Виштовхують тебе
Зі свого попелу
Мов жебрака,
Що забрів на їхню світську вечерю.
Наполегливо виколупують тебе,
Наче вію застряглу в оці.
Читати даліCollapse )
Кодекс Серафіні!

PS
Як бачите – я трохи прибрехав у вірші: цей олень – не бороно-мюнхаунізівський звір з вишневий деревом

ДОТОРКНУТИСЬ ДО УЛУБРААМА



ДОТОРКНУТИСЬ ДО УЛУБРААМА

В центрі повісті Ричарда Морка «Крик у лісі» молодий лінгвіст Крістофер Робертсон. Амбітний мовознавець береться за розшифрування «Гримуара» - книги відомого французького містика Давида Лефевра. Після багаторічних спроб зламати шифр, яким вона написана, було оголошено, що ці письмена – тарабарська, неіснуюча мова. Однак досліди Крістофера спростовують це. Рядок за рядком він просувається в розкритті страшної тайни – Лефевр не помер. Він перейшов в інший світ, де його життя може тривати тисячі років. Це світ населений ургунами – упирями, що харчуються еманаціями УлуБраама – велетенського монстра, який спить під землею. Аби залишитися серед них, автор «Гримуара» шляхом жахливих ритуалів перетворив себе на одну з цих істот. Читання книги відкриває невидимий портал між нашим світом і світом ургунів. Лефевр повертається в подобі чудовиська, аби розірвати цей зв’язок. А це можна зробити лише в один спосіб – вбити Крістофера і знищити «Гримуар»…
Банальний сюжет виправдовує себе неочікуваною розв’язкою і персонажами, що на перший погляд видаються другорядними, однак саме від них залежить життя головного героя. Ну і не можна оминути в цій розповіді любовну лінію роману і прекрасну Маргарет – сильну духом відважну дівчину, яка вирішує боротися за життя свого коханого до кінця. В цій типово васпівській жінці, злегка можна вгадати Джейн Уотсон – юнацьке кохання Ричарда Морка, яке переслідуватиме його все життя і через яке він після трьох шлюбів залишиться самотнім. Окрім того, Маргарет це втілення тієї романтичної «первинної американськості», що шалено приваблювала письменника. В ній він бачив силу традицій, культурні цінності перших колоністів.


(в оформленні посту використанні роботи Pete Von Sholly)

нєчто

ось така чудернацька хрєнь з'явилася учора:

Запорізька готика

188.92 КБ
(вокзал Єкатериніської залізниці)

ВІРШ З ЦИКЛУ «ЗАПОРІЗЬКА ГОТИКА»:

***
Іноді я думаю про те що б сталося
Якби Говард Лавкрафт народився у Запоріжжі.
Став би він класиком літератури жахів?
Щоб надихало б його тут
Вдалечині від скелетів вікторіанських пейзажів?
Чи зачитувався б він
До пізньої ночі
Працями Якова Новицького,
Замість алхімічної праці «Некрономікон»?
Чи стали б велетенські дніпрові соми
Прообразом Ктулху?

Шуб-Ниггурат

Шуб-Ніггурат мій улюблений персонаж авторської міфології Лавкрафта. Ось ще один мій малюнок. Думаю, що не зовсім доречно називати ці зображення "Чорний Козел Лісів з Тисячею Молодих" (не зовсім "канонічний" вигляд). Тому я додаю артикль "о", себто "майже", "близький до нього":

Шуб-Ніггурат

зрідка я малюю. виходить щось на штиб ось такого:

харчовий ланцюжок



***
«наука дивитись не дивлячись
дивовижно проста»
Сана Праєдгарденссон



Ураборос з’їв Ктулху
а потім мій мозок

протуберанці повторів
і самообмежень
вистрілюють полум’яним ласо
збивають з ніг
змушують порівнювати сусідку
з персонажем комедійного серіалу
а зустрівши в транспорті
вродливого вірмена –
згадувати Шерелін Саркісян
і фразу бабусі одного мого друга
мовляв
вірмени – неперевершено єблисті

і поки їде маршрутка
ти спускаєшся все нижче
і нижче
дряпаєш спину об сталактити
порушуєш природні порухи лиликів
уникаєш в пожадливих калюжах
хижих
сліпих
альбіносних риб
і згодом
видираєшся на горище

РИЧАРД ПІКМАН З МИНУЛОГО



РІЧАРД ПІКМАН З МИНУЛОГО

Останні три дні не йде з голови Костя Довгий. Це мій однокласник, з яким я дружив. Всіх дивувала наша дружба. Я балакучий напівхолерик-напівсангвіник, він флегматик – слова не витягнеш. Було таке, що викликають його на парі. Запитують щось. А він знає відповідь – він майже завжди готувався, робив домашнє завдання. Але мовчить. Переминається з ноги на ногу. Вчителька повторює своє запитання. Костя ж у відповідь лише червоніє. Спершу багровіють щоки, а як тільки з нього починає реготати клас – до всього обличчя приливає кров.
Костя пречудово малював. Я вже у третьому класі покинув школу мистецтв, об’ївся тими глечиками і світлотінями на них. А він старанно ходив. Один з кращих був. Але його малюнки я любив, авжеж, не за те, що там на парах задавали. Любив я їх за живу авторську уяву. Дивовижні монстри. Птахо-комахи. Східні дракони з ратицями і віслючими мордами. Мерці з пащами-колодязями. Якийсь покруч апельсинового дерева й таргана… Я пожадливо підсовував йому на парах з математики, фізики, хімії (уроках, що ненавидів найбільш) свого зошита аби Костя запліднював його тими химерами. В ці хвилини він нагадував мені Річарда Пікмана – художника з оповідання Говарда Лавкрафта, який зробив собі ім’я на картинах з зображенням дивовижних монстрів, а потім з’ясувалося, що він малював їх з натури.